Юрій Дерев'янко

Стаття для Економічної правди

Як і раніше, обласним та місцевим бюджетам перепадають крихти, в той час як левова частка грошей залишається у Києві.

Тимчасом кожен наступний уряд говорить про необхідність децентралізації місцевих бюджетів та підвищення конкурентоспроможності регіонів.

Жорстка централізація фінансових потоків є пережитком радянської системи — так званого економічного планування. Регіони отримують лише 18-20% він загального бюджету країни.

При цьому в розвинених країнах ця цифра значно вища. Так, в Австрії в регіони надходить 51% бюджетних надходжень, у Німеччині — 70%, у Фінляндії — 55%, у Польщі — 48%.

Заяви про те, що потрібно збільшити фінансову незалежність регіонів України ми чули не раз, але, на жаль, майже всі вони були популістськими. Паралельно із заявами про підвищення самостійності регіонів йшла чітка концентрація ресурсів на рівні центру.

За два останні роки при владі нинішня команда не спромоглася ні на крок наблизитися до розв'язання цього питання. Ми чуємо лише декларації.

Ще 2007 року уряд Віктора Януковича затвердив Концепцію реформування місцевих бюджетів, головним завданням якої мусила стати децентралізація управління коштами.

Ця концепція, зокрема, була спрямована на проведення у період до 2014 року реформи у сфері місцевих бюджетів для підвищення конкурентоспроможності регіонів, забезпечення їх сталого розвитку, високої продуктивності виробництва та зайнятості населення. Жоден пункт цього документа так і не був реалізований.

Про проблему або геть забули, або просто нікому не хочеться її розв"язувати.

Замість того, аби дати регіонам більше повноважень, вже діючий уряд посилив централізацію коштів, надавши Мінфіну право визначати обсяги видатків конкретних місцевих бюджетів. Тобто чиновники міністерства сидять і вирішують, як буде жити людина у тому чи іншому селі, районі чи райцентрі.

Найгірше, що фінансування місцевих бюджетів здійснюється за формульним розрахунком. Підхід "єдиної гребінки" дуже недосконалий через свою негнучкість, адже він не враховує особливості тих чи інших районів, наприклад, гірських.

Більше того, цього року захищені статті бюджету профінансовані лише на десять місяців, тобто до жовтня. Що люди робитимуть останні кілька місяців — питання.

Ще навіть минулого року сільські голови могли економити кошти, а в кінці року зекономлене спрямовувати, наприклад, на придбання чогось необхідного для дитячого садка чи сільського клубу. Тепер це неможливо. Гроші потрібно буде економити для того, щоб вижити ще два місяці.

А минулорічне скасування дорожнього збору, який сплачували власники автомобілів, стало трагедією для більшості регіонів. Адже гроші, отримані з автовласників, розподілялися на ремонт доріг обласного і місцевого значення.

Після відповідних змін плата за ремонт доріг введена в акциз на бензин, і до місцевих бюджетів, зрозуміло, не має жодного стосунку. Це при тому, що стан доріг є катастрофічним в більшості регіонів України.

Ще одна проблема — недосконалість існуючої системи місцевих податків і зборів. Адже перелік стягнень, затверджений ще урядовим декретом від 1993 року, має зовсім незначний податковий потенціал.

Фактично лише кілька з передбачених податків — комунальний податок, податок на землю, готельний збір, видача певних дозволів, ринковий збір — становлять 90% власних доходів місцевих бюджетів.

Є ще один серйозний нюанс: великі нафтогазові підприємства сплачують податки за місцем реєстрації, а не за місцем перебування і господарської діяльності. Оскільки вони зареєстровані у Києві і є дочірніми підприємствами столичного господарюючого суб"єкта, податки сплачуються саме у центрі.

Те саме стосується банків та енергогенеруючих компаній. Тобто гроші, які люди заробляють на місцях, осідають у центрі. Місцеві громади не отримують навіть прибутковий податок з працюючих на місцях працівників.

У питанні самодостатності місцевих бюджетів є й політична складова.

Чим жорсткіше центральна влада контролює кошти, тим сильніше вона впливає на місцевих лідерів. Нікого не цікавить, що за Конституцією місцева територіальна громада має право самостійно вирішувати питання місцевого значення, а держава повинна фінансувати здійснення цих повноважень у повному обсязі.

Відповідно, місцеві голови мають бути максимально незалежними. У ситуації катастрофічної фінансової залежності регіонів від центру ця норма постійно порушується: Київ тисне — обласні держадміністрації забезпечують усі результати, які потрібно. Ця тенденція посилюється перед кожними виборами.

В умовах ручного керування грішми передусім слід виконувати норми Концепції реформування місцевих бюджетів: 30-50% коштів повинно відразу розподілятися до місцевих бюджетів, аби громада сама вирішувала, як їх витрачати.

Зрозуміло, що на виправлення ситуації необхідний час і, головне, — політична воля влади. Ефективною фінансова система буде лише тоді, коли регіональні бюджети територіальних громад припинять виконувати роль "бідних родичів", що постійно стоять перед Києвом з простягнутою рукою, а стануть самостійними інститутами.

З можливістю розпоряджатися власними бюджетами на свій розсуд, а не за вказівкою центру. Саме це стане поштовхом до розвитку країни.

http://www.epravda.com.ua/columns/2012/06/15/326544/