Юрій Дерев'янко

Навіщо Росія продовжує арештовувати в Криму "українських диверсантів". На мій погляд, є декілька основних мотивів

По-перше, це накопичення приводів для можливої війни. Коли таких приводів набереться критична маса, Росія буде грати на тому, що Україна її "спровокувала". Враховуючи те, що українська дипломатія працює недостатньо ефективно, це може дозволити Кремлю створити більш сприятливий для себе інформаційний фон вторгнення.

Сама постановка питання з "диверсантами у Криму" є абсурдною, оскільки Крим — це Україна. Міжнародна спільнота визнає це, а, отже, які можуть претензії? Втім, ми знаємо, що здоровий глузд і Кремль — це слова-антоніми.

По-друге, буде вторгнення чи ні, наразі невідомо, мабуть, й самому Путіну. Тут грає багато факторів, серед яких один із найважливіших — вибори у США. В будь-якому випадку ситуація поточного моменту для нас не дуже сприятлива. В кращому випадку в Білому Домі буде період передачі влади (тобто, на певний час система буде зайнята собою), в гіршому — переможе Дональд Трамп, з яким Путіну буде простіше домовитися щодо сфер впливу у Східній Європі. Тим більше, що час від часу в експертній спільноті таки лунають голоси, буцімто Україна не є критично важливою для інтересів США, аби входити заради неї у конфлікт з Росією.

Тому, по-третє, накопичення приводів для війни у вигляді провокацій збільшує для Росії простір для маневру. Вона може грати м"язами — а ми знаємо, що Кремль любить це робити. Може тиснути на ЄС, стверджуючи, що українці нібито самі "нариваються" на велику війну в Європі. А може спустити все на гальмах, якщо ця комбінація не принесе бажаних плодів, і перейти до іншої.

Сприятливе тло для такої силової гри створюють промахи нашої дипломатії. За літо зовнішньополітичне становище України суттєво погіршилося. Дипломати "проґавили" резолюцію польського Сейму по Волинській трагедії. Відносини України і Польщі стають більш прохолодними, хоча останні роки саме Варшава була одним із головних соратників Києва в ЄС. Втрата цього союзника для нас буде критичною.

Ми пропустили заяву Франсуа Олланда про "Росію-партнера" і візит французьких парламентарів в Крим. Це свідчить, що Євросоюз все наполегливіше буде шукати способи виходу з війни в Україні. І якщо Росія запропонує ефективне вирішення даної проблеми, хай і в обхід наших інтересів, спокуса пристати на нього буде дуже великою.

В ЄС давно лунають голоси про зняття/пом"якшення санкцій щодо Росії. Ці голоси будуть лише посилюватися. Не дивно, адже як пояснити європейцям, чому вони мають втрачати зі своїх кишень прибутки від торгівлі з Росією, в той час як президент України їх справно отримує хоча б з липецького Рошену?

І, наостанок, Москві вдалося — хоч і ситуативно — зблизитися з Анкарою. Невдалий військовий переворот приніс напругу у стосунки Туреччини з США, водночас покращивши їх з Росією.

Ми ведемо війну на виснаження із супротивником, чиї ресурси на порядок перевищують наші. Не маючи переваги в живій силі і техніці, ми мали би ефективніше діяти в дипломатії — але і цього на жаль немає. Офіційний Київ не посилає світові чіткого сигналу про свою готовність боротися до кінця. А якщо не готовий він, чому мають бути готовими Париж, Рим чи Берлін?

Ситуація вимагає від нас більш реалістичних, а головне швидких дій. Наш простір для маневру весь час звужується. Ми не можемо вплинути на можливість вторгнення, але можемо суттєво підвищити його ціну для агресора. Одним із інструментів тут є озброєння суспільства та створення резервної армії. Країна, де в кожній хаті стоїть гвинтівка, а чоловіки знають, що робити в "годину Х" виглядає значно менш привабливою здобиччю для окупанта. Це, звісно, не заперечує провідної ролі регулярних збройних сил і необхідності формування повноцінної професійної армії. Разом з тим, армія також має відчувати, що має плече у вигляді резервів територіальної оборони.

Ці тези не нові. Від самого початку вторгнення  вони так чи інакше мусуються політичним керівництвом країни. Втім далі риторики справа не йде. В парламенті лежать необхідні законопроекти. Але проблема як раз в тому, що вони "лежать". Критичної маси реформаторів у Раді немає.
А поки — закінчується третє літо війни.

Юрій Дерев'янко спеціально для "Новое время"